Історія села
Територія сучасного села Казначеївки в першій половині ХІХ ст. була не заселена. Земля, яка розташована по правому і лівому схилу балки Сули належала різним поміщикам-феодалам, яких щедро нагороджувала Катерина ІІ у ХУІІІ ст., коли Росія вела безперервну боротьбу за вихід до Чорного і Азовського морів і повернення Криму, захопленого Портою. Після зруйнування Запорозької Січі, 5 червня 1775 року і приєднання південних земель України до складу Росії, стався процес заселення і освоєння родючих чорноземних степів Запорізьких вольностей середньої і нижньої течії Дніпра. На правому схилі балки Сули земля належала пану Бузову, а на лівому-зятю генерала Алексєєва- князю Урусову. Під час Кримської війни 1853-56рр. колишній керуючий пан Павлов купив землю у пана Бузова, яка простягнулася на правому схилі балки Сули і одноразово виміняв на своїх породистих собак сім сімей селян-кріпаків Живодер Т., Василенко В. Клименко , Краснопер, Супрун, Дем`яненко, Журавель. Цих селян пан Павлов поселив на схилах Сули, де нині знаходиться сільський став. На кожну родину привезених кріпаків пан наділив по десятині землі. Спочатку селяни жили в землянках, а згодом побудували собі мазанки з глини, вкриті соломою або очеретом. Так, в степу, далеко від основних шляхів сполучення , виникло невеличке кріпосне село напередодні скасування кріпосного права. Основними знаряддями праці у селян, які займалися землеробством були: рало, борони, коси ручні, граблі, ціпи для молотьби, вози та робоча худоба, воли та коні. Крім землеробства селяни займались скотарством, розводили корів, овець, коней,свиней і домашню птицю. Худоба майже весь рік паслась в степу, на «підножному кормі». Спеціальних приміщень для утримання худоби не було. Поступово село розросталось за рахунок селян- бурлаків та переселенців. Пан Павлов дав назву селу не на своє ім`я, як тоді було поширено, а від назви своєї державної посади в земельному банку казначея, і село одержало назву –Казначеївка. В той же час, на лівому схилі Сули, поселенці селяни-кріпаки статського радника генерала Алексєєва стали називати своє село на честь дочки генерала Анастасії- село Настасівка. І два поселення, які виникли по обох схилах балки були підпорядковані різним волостям, а саме: Казначеївка входила до складу Почино-Софіївської волості Ново московського повіту, Катеринославської губернії, а село Настасівка – до Очеретоватовської волості того ж таки Ново московського повіту. Згодом обидва села об`єднались під назвою – село Казначеївка. В селах по мірі їх розвитку й розширення, виникли лавки, крамниці і шинок, де нещадно обдурювали і оббирали темних, неосвідчених людей. І тому перша школа тут з`явилась вже на початку ХХ ст.,коли школи на селах стали відкривати земства на свій кошт. Першим учителем став солдат у відставці- Орловський Логвин Степанович. 15 довгих років він служив у царському війську з паличною дисципліною. Брав участь у російсько-турецьких війнах. Потрапив у полон до турків, а потім втік звідтіля. В 1900 році поселився в Казначеївці , викопав собі землянку і жив там. Умів читати, писати, лічити, добре знав релігійні молитви. Після завершення польових робіт учитель Орловський набирав на зиму селянських дітей-хлопців для навчання. За це навчання батьки мали платити вчителю по карбованцю щомісячно. А пізніше учителі-самоуки стали брати за навчання вже по 1 крб. 20коп. за місяць. Учились діти в хаті-землянці. Вчителі-самоуки жорстоко карали тих учнів, які не знали закону божого або азбуки. Учитель карав учнів лінійкою, палицею, скуб за чуба, тягав за вуха та застосовував ряд інших покарань до селянських дітей. В 1913 році Ново московське земство розпочало будівництво приміщення школи на чотири класи, а в 1914р. учні вже сиділи за партами новозбудованої школи. Восени школу відвідували 35 селянських дітей різного віку і стану. Першими учителями в цій земській школі працювали: Чорнуська Євдокія Антонівна, Домічовчі Софія Борисівна та Павло Павлович, які працювали в школі і в роки громадянської війни. По закінченні громадянської війни селяни приступили до мирної праці, яка, на жаль, часто переривалась наскоками різних банд, які діяли на території Катеринославської губернії. Все ж, не дивлячись на ці перешкоди, влада робітників і селян зміцнювалась.Селяни одержали споконвічно омріяну землю безкоштовно. Та обробляти її було майже нічим, обмаль було тягла, знарядь праці. Великі труднощі довелось долати разом з відновленням хліборобства та розвитком тваринництва. Ось чому, в 1928-29рр. найбідніші хлібодари під керівництвом місцевого партосередку, який очолював Солодовник Іван Полікарпович. На шлях перебудови сільського господарства в ті часи, щоб вивести селянську бідноту із злиднві і голоду стали Супрун Панас Йосипович, Талалай Маркіян Кирилович, Руда Данило Гнатович. Із цією метою ними було організовано чотири групи по спеціальному обробітку землі. 1930 р. став роком масового переходу селян від дрібного одноосібного господарства до великого колективного соціалістичного господарства. Основою в цьому стали товариства по спільному обробітку землі (ТОЗи), які згодом об`єднались в єдину артіль «Червоний хлібороб». Першим головою колгоспу трудівники села на своїх загальних зборах обрали комуніста з 1927 року Супруна Панаса Йосиповича, а членами правління колгоспу стали: Іванченко Микита Павлович, Приходько Степан Іванович, Штепко Омелян Володимирович. Колгосп об`єднав 225 колгоспних дворів. Орної землі мав 3240 га, а обробляли землю робочими кіньми, яких налічувалось 228 і 20 корів. Артіль поділили на 6 рільничих бригад, городньо- садову та будівельну. Не дивлячись на те , що обробіток землі проводився примітивними знаряддями праці, врожайність зернових з року в рік зростала, що дало можливість уже в 1933р. продати державі понад 8 тисяч центнерів хліба, а через два роки хлібозаготівлі зросли ще на 4 тисячі цнт. За цим стоять людські життя, померлі від голоду. Голова колгоспу Панас Супрун та члени правління відправляли до району навантажені гарби із зерном. Та, не дивлячись на цілий ряд написів, погроз та вимог, від яких голова колгоспу Панас Йосипович аж тяжко занедужав, план заготівель так і не був виконаний. В 1933р. артіль стала швидше розвиватись. Цьому сприяв прихід на колгоспні поля тракторів з Поливанвіської МТС в кількості 9 машин різної потужності і 4 зернових комбайни. Колгосп придбав 3 вантажні машини. Напередодні Великої вітчизняної війни колгоспники одержали на вироблений трудодень хліба від 2 до 4 кг, і грошей по 20-50 коп. 22червня 1941 року мирна творча праця трудівників країни була перервана раптовим нападом гітлерівської Німеччини. З наближенням фронту до Казначеївки правління колгоспу і сільської Ради відправили в глибокий тил техніку, худобу, інвентар і майно колгоспу. Під тиском переважаючих сил фашистської армії наша армія вимушена була міста і села ворогові. У вересні 1941року фашистські загарбники ввірвалися у наше село. Почався фашистський «новий порядок». Старостою села загарбники призначили Клименка Антона, а старостою сільськогосподарської общини- Яланського, поліцаями: Гордієнка Наума, Гуртового Василя, Богомаза Степана, Богомаза Тихона.Але ці люди нічого поганого не вчинили проти односельчан та втікачів. Під час окупації наше село опору фашистам ні відкритого ні таємного не чинило. За роки війни 210 чоловік жителів села не повернулись з поля бою. Десятки воїнів повернулися до своїх домівок . Багато з них нагороджені орденами і медалями за подвиги в роки війни.Серед них Самофат І.Д., Ситник К.Ф., Ілющенко Ф.І., Хміленко Ю.І., Кулик П.С., Кривошия Н., Краснопер А.К. Василенко І.І., Гудіченко Г. Т., Дубогрій А. С., Краснопер Ю. О., Кривошея М. Н., Лебеденко Г. І., Овчаренко В. В.,Руда П. Т., Супрун Н. Ф., Талалаєв П. П., Штепко Ф. М., та багато інших. Не легкими були післявоєнні роки. Настав час післявоєнної відбудови народного господарства, зруйнованого, пограбованого і саленого фашистами. Не вистачало робочих рук, бо багато чоловіків не повернулось з війни і залишились лежати на полях України, Польщі, Угорщини,Чехословаччини. Та казначеївці , поступово долаючи труднощі й нестатки, відбудовували своє господарство. На колгоспні поля знову прийшла техніка з Поливанівського МТС: 5 тракторів, 2 комбайни та інші причепні знаряддя праці, які сприяли зростанню врожайності на полях, розширенню колгоспного стада худоби. Тяжким видався 1947рік і для Казначеївців. Свідчать старожили: « Про ті роки краще не згадувати. Пам`ятаю, наш голова Супрун сказав якось районному уповноваженому, щоб людям видати на галушки по кілька кілограмів борошна з жита, чи хоч на якісь коржики. Ой, і перепало ж тоді голові! Його звинувачували у всяких там саботажах, шкідництвах. Мабуть не радий був, що сказав про це. А уповноважений аж кричить: « Что, не видиш, можно лободу кушать?» От ми за рахунок тієї лободи й харчувалися. Про ті роки краще не згадувати.» Ветерани колгоспу- очевил\дці тих подій згадують: «У Казначеївці великого голоду не було. І це, можна сказати, з щасливого випадку. У нас був кагат картошки. Наступили морози, захурделило. І тоді голова колгоспу Панас Йосипович Супрун закрив, як кажуть, на все очі: дозволив рубати ту мерзлятину. Хто чим її розбавляв: хто відходами кукурудзи, хто іншим зерном. Так і вижили казначеївці того 1947-го року.» У цей час уже все гірше почувався голова колгоспу «Червоний хлібороб» Панас Йосипович Супрун. Він почав проситися , як кажуть, у відставку, яку згодом прийняли. В 50-х роках він пацював головою Казначеївської сільської Ради . Влітку 1961 року Супруна Панаса Йосиповича не стало. Колгосп « Червоний хлібороб»очолювали : з 1949 року- Павло Іванович Колісник ; з 1950 року- Григорій Наумович Самійленко. Того ж року « Червоний хлібороб» було об`єднано з «Україною» в колгосп ім.. Молотова. Його очолювали: Василь Романович Іваненко (з 1951р.) ; Григорій Наумович Самійленко ( з 1955 р.) А потім колгосп ім.. Молотова було об`єднано з Очеретуватівським колгоспом в колгосп «Прогрес». А вже з 1961 року колгосп « Дружба» (Казначеївка) очолювали Іван Якович Кузьменко; Анатолій Сергійович Поляков (з 1962 р.); Аркадій Трохимович Топка ( з 1968 р.); Анатолій Сергійович Чепурний ( з1970 р.); Микола Семенович Назаренко ( з 1972 р.) ; Микола Миколайович Шабанов ( з 1983 р.); Любов Василівна Кулик ( з 1992 р.). Особливо помітно зростала економіка села з 1953 по 1967 роки. Налагоджене виробництво сільськогосподарської продукції призвело до зростання прибутків колгоспу , підвищення оплати праці колгоспників та покращення їх добробуту. Якщо в 1962 р. колгосп одержав прибутку 496 тис. крб. то в 1965 р. – 939,3 тис. крб., а оплата праці колгоспників в цьому році становила 520 тис.крб., тобто набагато більше від прибутку за 1962р. В зв`язку із зростанням продуктивності праці, підвищенням врожайності сільськогосподарських культур, Збільшенням виробництва продуктів тваринництва, зростанням доходів колгоспу зміцнювалась матеріальна база господарства і життя трудівників колгоспу ставало все багатшим і культурнішим. Щорічно стають все більшими відрахування в фонд капітального будівництва. З 1951 по 1971 роки в колгоспі споруджено із шлакоблоку та цегли 9 корівників, 4 свинарники, авто гараж з майстернею, млин-олійницю, контора, клуб на 500 місць, дитячий комбінат, фельдшерсько-акушерський пункт, лазня, зерносховище, чайна, продовольчий магазин, два житлових будинки для спеціалістів, будинок механізаторів, пункт штучного запліднення, водогін – 6 км. Всі ці здобутки сталися завдяки наполегливій праці передових працівників села, ветеранів праці : Довгопол Іван Олексійович, Талалай Марфа Григорівна, Руда Григорій Якович, Руда Трифон, Руда Одарка, Руда Петро Гнатович, Журавель Ганна, Штепко Ялосовета, Талалай Василина, Вітренко Василь, та багато інших трударів.За високі показники в роботі, держава і уряд відзначили чимало наших односельчан урядовими нагородами. Серед них вихованка нашої школи , доярка Герасименко Лідія, яка нагороджена орденом Леніна, механізатор Дворецький Микола Матвійович- Орденом Трудового Червоного прапора, медалями- Кухар Дмитро, Дворецький Федір Свиридович, Капля Ганна, Яланський Іван, Назаренко Микола Семенович, Наумова Марфа та інші. Ніколи не залишалась Казначеївка осторонь ні державних справ, ні міжнародних проблем. Чотири тодішні юнаки стали учасниками бойових дій, виконуючи інтернаціональний обов`язок в Афганістані. Це- Молодан Володимир, Дворецький Микола, Дворецький Євген та Прядко Віктор. На щастя, повернулися всі, та, на жаль, живі зараз лише двоє останніх. Прядко Віктор успішно працює енергетиком в рідному селі. Ще довго, з великою пошаною будуть згадувати казначеївці свого бувшого голову Назаренка Миколу Семеновича. У 1971 році попередник передав Назаренку разом з головним портфелем вельми посереднє господарство. 20-центнерні врожаї ранніх зернових і кукурудзи вважалися за велике досягнення. Доярки йшли на ферму ледве не в мисливських чоботях. Жодної путньої дороги, жодного телефону. Та головна біда була в іншому. Не бачачи перспективи, з села масово йшли люди. І в першу чергу, молоді, без кого розраховувати на якісь покращення було б утопією. Поширений серед авіаторів вислів-тягар несучого крила- облюбував і намагався пристосувати до свого життя Микола Семенович давно. Але лише тоді у всій повноті зрозумів його смисл. Що ж треба було йому зробити, щоб це крило не підвело? Провести розрахунки. Вибрати курс. Курс ліг на соціальний розвиток села: будівництво житла, доріг,магазинів,дитячого садка , тощо… Зараз це здається само собою зрозумілим. А кілька десятків років тому? Як було першопрохідцю Назаренку? Доводилось чути і таке: «Ти що, духу часу не відчуваєш? Покладеш партквиток…» Але Микола Семенович розумів життя як треба. Потирав серце, в якому все гостріше нутрувався біль, і робив задумане- десять – дванадцять будинків щорічно. Замість залізобетонних махин- зручні компактні корівники. І люди почали утримуватись, осідати. В «Дружбу» почали проситися з сусідніх сіл, районів. Прийшла пора, коли казначеївці вже почали робити вибір. А Микола Семенович вже брався за нову справу- наукову організацію праці. Був одержимий ідеєю економії робочого часу. І почалося : селекторний зв`язок, телефонізація всіх підрозділів, рації для спеціалістів. «Реформа» конторської служби : поближче її до ферм, тракторної бригади. Створення відмінного виробничого побуту: їдальні, червоні кутки, роздягальні… За трудові успіхи, оптимізм Назаренко М.С. був нагороджений медаллю « За трудовое отличие» в 1966 році, ювілейною медаллю «За доблесный труд» в 1970 році, Орденом Трудового Червоного Прапора в 1971 році, Орденом «Знак Пошани» в 1973 році, Орденом Леніна в 1977 році. Завдяки зусиллям Миколи Семеновича село почало газифікуватись. В 1984 році газ було проведено в перших будинках по вулиці ім.. Супруна та ім.. Назаренка (Центральна). В круговерті щоденних клопотів він знайшов би ще не один магістральний шлях, що наближав би заповітну мету, якби… Після лікарні він прожив ще майже рік. А міг би і більше, коли б силів, обережно дихаючи. Няньчачи свою біду. Але йому ще не було п`ятидесяти. Жага життя була сильнішою над страхом смерті. Знову без оглядки мріяв, любив, працював. Чекав з нетерпінням свою улюблену пору- жнива. І дождався. В гарячий червневий день 1983 року присів коло ниви під шовковицею, задивився на золоту рідну землю. І не відірвав погляду… «Про одне тільки, мої земляки, жалкую в житті,- писав Микола Семенович Назаренко,- що так мало зробив для вас, а так думав… Хочу бути впевненим, що мої друзі успішно доведуть почату справу до кінця…» Наступником Миколи Семеновича став Шабанов Микола Миколайович, який до цього працював інженером-механіком колгоспу, потім був заступником голови колгоспу, а з 1983 року він очолив господарство «Дружба». Дисциплінований до себе і до інших він став хорошим організатором колгоспного виробництва. Вміле поєднання теоретичних знань і практичних навичок дали змогу збільшити виробництво продукцій рослинництва і тваринництва. Новий голова вів велику роботу по благоустрою села. Він гідно прдовжував справу Миколи Семеновича. З 1992 року казначеївське господарство очолює Любов Василівна Кулик. Саме тут, в юності, вона й розпочала свій трудовий шлях, підіймаючи тваринництво господарства. Не можна сказати, що Любові Василівні дісталося зовсім занедбане господарство. Та , можливо, в цьому й полягала складність і відповідальність керівника, щоб втримати господарство на належному рівні, не дати йому занепасти. Але Любов Василівна зуміла , не зважаючи на складні перебудові часи, не тільки втримати господарство, а й підняти його на значно вищий рівень. Ніби все просто і зрозуміло: умілий керівник. Кваліфіковані спеціалісти, стабільні доходи господарства… Що ще потрібно для процвітання села в наш час? Про це знають і керівники господарства, і завзяті працівники-казначеївці, які своєю працею досягають величезних успіхів у господарстві. На вигляд ніби проста, звичайна жінка, якій не чужді всі життєві проблеми. І в той же час, талановитий керівник великого господарства, вимоглива, інколи сувора,-вона знає, що необхідно , перш за все, на сьогоднішній день для свого села в цілому і для кожного особисто. Як до державних проблем, так ідо особистих проблем кожного односельчанина, Любов Василівна ніколи не буває байдужою. Завжди порадить і допоможе чи дасть настанову, посварить, коли треба, і благословить. Тому і йдуть до неї односельці і в скрутну годину за допомогою і в годину радості за настановою, ніби до рідної неньки. Недарма ж випускники школи 2004року на своєму випускному вечорі прсвятили Любі Василівні пісню: «Ви висока, струнка, з виду грізна така, І буваєте часом не в дусі. Але промінь в очах і усмішка в устах І я майже вже Вас не боюся…»Ніколи Любов Василівна не лишається осторонь проблем школи і дитсадка. Завжди допомагає і з ремонтами, і з харчуванням, і з подарунками дітям на свята. За останні роки в господарстві було придбано багато сучасної сільськогосподарської техніки: від багатофункціональних комбайнів, різних агрегатів, сівалок до багатотонних вантажівок, якими вміло управляють механізатори та водії : Гордієнко Валентин, Краснопер Євген, Краснопер Сергій, Краснопер Володимир, Карноза Валерій, Хміленко Валентин, Гудіченко Валентин та багато інших. Ці люди знають ціну успіху та добробуту . Зараз в господарстві багато численне поголів`я великої рогатої худоби, добрі надої, молоко вищого ґатунку. Бо для цього створені й відповідні умови, введено новітні технології по веденню тваринництва. Розбудовується свинокомплекс за новітніми, суперсучасними європейськими зразками. Це комплекс майбутнього. Треба сподіватись, що все це дасть і в майбутньому вагомий позитивний результат, принесе великі доходи господарству, а значить і кожному селянину. А ще в господарстві все ширше впроваджується комп`ютерна система, село повністю телефонізовано, ведеться Інтернет. Зі своїми спеціалістами Любов Василівна постійно підтримує зв`язок з допомогою сучасних рацій та мобільних телефонів. А який смачний і духмяний казначеївський хліб! Його щодня випікають у місцевій пекарні майстрині своєї справи: Сидоренко Катерина, Приходько Ніна та Сорокіна Тетяна. Щороку вже стало традицією в Казначеївці відзначати День людей похилого віку, свято врожаю, День села та інші свята, де вшановують і нагороджують ветеранів праці господарства, кращих працівників. Ініціатором цих свят є керівник господарства. Держава і уряд цілком належно оцінили старанну працю Любові Василівни.Нещодавно вона була нагороджена орденом Святої княгині Ольги ІІІст. Та справа для неї не в нагородах. Невтомна вона, завжди заклопотана, завжди в пошуках нових шляхів для розв`язання сьогоденних проблем. А їх в наш час, ой як немало… В`їжджаючи в Казначеївку, можна відразу побачити високий добробут її жителів та відчути, що тут живуть працьовиті люди. Бо вулиці села завжди прибрані, будиночки охайні, люди привітні. Квітне Казначеївка своїми садами по весні, потопає в зелені та квітах влітку, осліплює золотом листя восени, а взимку сяючим блиском білого снігу. Та завжди тут чути гуркіт тракторів у полі, гул вантажівок, дитячий сміх та веселий спів над чистим ставом.
«…Рідна Казначеївка,
і ставки, і хати
Завжди зустрічаєш нас,
наче рідна мати…»
( М. Солодовник.)
